Парадоксальность как принцип структурирования художественного мира
Вирич Елена Владимировна,
преподаватель Южноукраинского национальный педагогический университет им. К. Д. Ушинского.
Парадоксальність як принцип структурування художнього світу
Вірич Олена Володимирівна,
викладач ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського».
В статье на материале романа «Сладкая Даруся», повести «Москалица» и психологической разведки «Дневник казненной» М. Матиос рассмотрена личность в экзистенциальном состоянии. Осмыслен феномен парадокса, который выполняет глубинную гносеологическую функцию. Исследован путь «естественного» человека в парадоксальноми мире.
Ключевые слова: парадокс, экзистенция, одиночество, отчуждение, личность.
У статті на матеріалі роману «Солодка Даруся», повісті «Москалиця» та психологічної розвідки «Щоденник страченої» М. Матіос розглянуто особистість у екзистенційному стані. Осмислено феномен парадоксу, який виконує глибинну гносеологічну функцію. Досліджено шлях «природної» людини в парадоксальномі світі.
Ключові слова: парадокс, екзистенція, самотність, відчуження, особистість.
The article based on the novel "Sweet Darusya " story " Moskalitsya " and psychological exploration "Diary beheaded " M. Matios considered a person in an existential condition. Understanding of the phenomenon of the paradox that performs deep epistemological function. Studied the way the "natural" human paradoksalnomi world.
Key words: paradox, existential loneliness, alienation, identity.
Серед різноманітного й різностильового потоку української сучасної прози творчість Марії Матіос давно вже посіла досить почесне й гідне місце, привернувши до себе увагу критиків та серця багатьох читачів. Вона належить до числа найбільш популярних письменниць початку ХХІ ст. Проте її творчість залишається поки ще малодослідженою. Однією з головних особливостей творчості Марії Матіос є її звернення до фольклористики, історії українського народу, філософії та психології. Дослідники стверджують, що твори письменниці мають загальнонаціональний контекст [11]. Це пояснюється тим, що авторка висвітлила реальні події крізь призму життя звичайних українських людей, показала внутрішню логіку розгортання цих подій для людини.
Намагаючись зацікавити читача, М. Матіос вдається до неординарних сюжетних поворотів, використовує зрозумілу для пересічного читача мову.
Від твору до твору все виразніше окреслюється поле глибинної обсервації письменницею дійсності, яке, очевидно, можна визначити як дослідження жіночої душі та долі в умовах перманентного екстриму, про що свідчать роман «Солодка Даруся», психологічна розвідка «Щоденник страченої» та повість «Москалиця». В усіх цих творах образ жінки представлено в екстремальних умовах, розкрито на пронизливо високій ноті трагічного, що самими героїнями сприймається як неминучість буденного життя, як хрест, який треба нести щоденно, не сподіваючись на допомогу від неба чи від земного оточення.
Дослідники творчості Марії Матіос помітили активну присутність у її творах такого досить поширеного в модерністській літературі засобу зображення художньої дійсності, як парадокс. На нашу думку, цей аспект заслуговує більш детального розгляду, оскільки явище парадоксу містить значні можливості для відтворення особливостей перехідних, кризових періодів, один із яких і став об’єктом художньої обсервації української письменниці.
Метою даної роботи і є розкриття парадоксу в сюжетно-композиційній структурі роману, його ідейно-художньому, філософському наповненні.
Термін «парадокс» (від грецького «paradoxos» – несподіваний, дивний) означає думку, судження, що розходиться із загальноприйнятим розумінням і використанням понять, які суперечать логіці. Новий тлумачний словник української мови трактує це поняття також як «несумісність, розбіжність, нелогічність, несподіване явище, яке не відповідає узвичаєним науковим уявленням» [8, с. 206]. Вольф Шмідт, досліджуючи античний період, вказує, що парадоксом називалося все те, що заперечувало панівні, загальноприйняті погляди [13, с. 10]. Парадокс широко використовувався в античній риториці як засіб надання думці своєрідності, несподіваності, незалежності, що привертало до неї увагу слухачів. Літературознавчий словник-довідник згадує філософську працю Цицерона «Парадокси». Очевидно, з огляду на закладену в парадоксі оригінальність, несподіваність судження, заперечення тривіальності, О. С. Пушкін вважав парадоксальність мислення суттєвою ознакою геніальності, стверджуючи, що «гений – парадоксов друг».
Довгий час тривала дискусія щодо правомірності тлумачити парадокс як художній прийом. Увага авторів була прикута до визначення парадокса як стилістичного прийому [2; 8], його логічності-алогічності [9], класифікацій [9; 12]. Парадоксальністю пронизані твори Бернарда Шоу, Анатоля Франса, Оскара Уайльда, поезії Франсуа Віньона, Артура Рембо та інших європейських письменників. Плідно використовується парадокс у російській літературі, починаючи від державінського «Я царь, я раб, я червь, я Бог» і закінчуючи братами Стругацькими («Понеділок починається в суботу»).
Широке використання парадоксу бачимо в українській літературі, особливо в полемічній та проповідницькій, що обґрунтоване цільовим призначенням цих жанрів – впливати на читача чи слухача (Іван Вишенський «Послання...», Мелетій Смотрицький «Тренос», Лазар Баранович «Труби словес проповідних» та ін.). Парадокс є одним із засобів аргументації у філософських творах Григорія Сковороди, та й сама структура, наприклад, «раків» Івана Величковського заснована на парадоксі.
Українська дослідниця В. Агеєва у праці «Поетика парадокса» [1], досліджує феномен парадокса на прикладі аналізу творчості відомого вітчизняного письменника Розстріляного відродження Віктора Домонтовича.
У художній літературі парадокс може виконувати різноманітні функції. З одного боку, він може бути присутнім у мові персонажів як один із засобів інтелектуальної характеристики героїв. З іншого боку, парадокс є одним із моментів манери викладу художньої історії самого письменника, виявляючи рису авторського стилю.
Твори Марії Матіос наскрізь пронизані парадоксальністю. Тут зустрічаємось і з парадоксами світогляду та характерів персонажів, і з парадоксами їхніх дій і вчинків та парадоксальними їх наслідками, і з парадоксами долі та навіть Божого Промислу. У нашому дослідженні звернемося до поданої О. Яшиною класифікації парадоксу [12], умовно наклавши її на досліджувані твори письменниці. Дослідниця виділяє декілька типів парадоксальних протиріч: філософський, історичний, характерологічний, сюжетний та іронічний. Погодимося з тезою щодо умовності межі між зазначеними типами, бо екзистенція, навіть у художньому його прояві, не вписується в жодну класифікацію.
Філософський парадокс, торкаючись віковічних проблем як поодинокої людини, так і суспільства в цілому, представлений в усіх творах Марії Матіос. У романі «Солодка Даруся» парадоксальний світ невеличкого села існує на тлі глобального парадоксу буття народу, дітьми якого є персонажі твору.
Уся сюжетна історія розгортається навколо чи не найважливішої Заповіді Божої, що повинна сприйматися людством як імператив, – не лжесвідчи. Письменниця кодує у тексті риторичне запитання – чи може правда стати гріхом? А зрада? Зрада, безперечно, гріх, тим більше зрада рідного батька. Жертвою цього парадоксу стає довірлива дитина, що не розуміє підступності дорослого світу, не вміє в іншій людині бачити ворога.
Зачарована приязною бесідою та звабливим смаком «конфетки», яку «добрий дядечко» ось-ось віддасть їй до рук, Даруся щиро відповідає на всі запитання емгебіста про нічних гостей, яким батько майже добровільно віддав заготовлені для радянської влади продукти.
«- Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою... – зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі.
Михайло поклав руку їй на голову:
- Бійтеся Бога, жінко, що ви таке кажете, дитина не винна... Ми дитину брехати не вчили...» [6, с. 171-172].
Не взмозі збагнути парадоксальності Божого промислу, що змушує страждати праведних і допустив, аби її кат, що мав би «давно зогнити», прийшов у її хату і з її дитини «ворога зробив», Матронка покінчує життя самогубством, а мала Даруся залишається спокутувати свій «безгрішний гріх» стражданням, болем і німотою, довіку носячи ім’я «Солодкої».
У парадоксальному світі, майстерно відтвореному Марією Матіос, від жодного найшляхетнішого вчинку не можна очікувати позитивних наслідків, бо закон парадоксу вимагає порушення причинно-наслідкових зв’язків, відходу від загальноприйнятих законів логіки.
У повісті «Москалиця» парадоксальним є існування головної героїні – нещасної Северини Северин, яка за іронією долі знаходиться в повній ізоляції від соціуму, у якої навіть ім’я дублює прізвище, а по батькові отримує від матері – Катеринівна. Твір більше схожий на текст житійної літератури. Письменниця ніби грає з читачем, використовуючи прийоми притчового опису, звертаючись до авторитету Бога-Абсолюта, описуючи життя «затворниці-аскета»: «Отож черга розпорядитися Божою ласкою дійшла нарешті й до Северини, яка ні сном ні духом не здогадувалася, що й вона має свою цінність у Господа Бога» [5, с. 12]; «А тут, у Лустуні, тривало життя... коли б не ті люди, що завжди і всюди любили втручатися в життя інших людей, змінюючи їхню долю без погодження із винахідником і розпорядником Долі – самим Господом Богом» [5, с. 36]; «Господь візьме її душу на небо й запише до своєї небесної книжки» [5, с. 49].
Притча завжди «підпорядкована моралізуючій частині» [10, с. 339], та майстриня художнього слова ніби навмисне уникає цієї важливої ознаки жанру. Ні повчання, ні героїчного катарсису в життєвій історії Северини-Москалиці немає, оскільки письменниця свідомо обирає інше призначення для своєї героїні – самопізнання, визначення власного призначення, а притчовою оповідкою вписує в історію краю чергову історію «маленької» нікому незнаної людини, яка не лишила сліду по собі, бо навіть не народила дітей.
У «Щоденнику страченої» парадоксальною є сама історія «літопису» (так називає головна героїня свій щоденник). Лариса Ковальчук, описуючи «важливі» моменти життя, вдало режисує перед читачем історію свого емоційно-чуттєвого становлення. На сторінках розвідки вона приміряє на себе різні маски: то жертви (закохана в «чужого» чоловіка, не хоче його ділити, як наслідок – поранена коханцем), то злочинця (картає себе за злочини чоловіка), то обвинувачувача (все негативне сталося через чоловіка), то винуватця (все, що відбулося лише з її вини), то ката (у кінці її життя катує і себе, і вже «свого» чоловіка). Будучи у кардинально різних амплуа, головна героїня так і не досягає душевної гармонії, бо, все життя шукаючи Любові, постійно натикається і сама породжує лише неЛюбов – до себе, до чоловіка, до вбитої ненародженої дитини, до самого життя.
Питання філософського осмислення життя тісно переплетене з відбиттям історичних реалій, яким відведене чільне місце у прозі Марії Матіос. Тому філософський парадокс найчастіше зближається з історичним парадоксом (О. Яшина) – «змістом емоційної оцінки історичних подій є історичний парадокс, який образно та зримо передає суперечливі моменти в історичному розвитку суспільства» [12].
Цілком очевидно, що і час написання досліджуваних творів, і час, описаний у них, як, власне, майже все ХХ й початок ХХІ століть, повністю потрапляє під визначення «час епістемологічного неспокою», невпорядкованого загальноприйнятими нормуючими системами. Тобто це час, коли, на думку дослідників, парадоксальні ситуації та події, а отже й висловлювання, ними породжені, є домінуючими як у житті, так і в літературі.
Твори «Солодка Даруся» та «Москалиця» – це українська історія 30-х – 70-х років ХХ століття, а також колізія «емгебістів» та «лісових людей». Через історію життя поодинокої людини (Дарусі та Северини) Марія Матіос відтворює буття в часи частих змін режимів та державних кордонів.
«...По два боки... гомінкого і спішного Черемоша, між горбів і кичер, немов у глибокій жіночій пазусі, гніздилися двоє гірських сіл з однаковою назвою – Черемошне… Споконвіків мешканці обидвох Черемошних говорили майже однаковою материнською мовою, і однаково складали руки до однакового „отченашу”... навіть одяг у них був схожий, і клятьби, і подяки...
Але час від часу їхня дідівщина переходила від однієї держави до іншої, мовби безвольна жінка в руки більш удатного чоловіка...» [6, с. 101]. У «Солодкій Дарусі» – два розділені кордоном села-близнюки – це символ парадоксу історії, що роз’єднала колись єдину державу, єдиний народ. Цей парадоксальний світ існує на тлі глобального парадоксу історичного буття народу, дітьми якого є персонажі твору.
Нова – безперечно, облудна й нелюдська в своїй суті – влада (що досить виразно показана в «Солодкій Дарусі» та «Москалиці») лише поглибила парадокси, онтологічно притаманні людському буттю, привнесла в них садистський, підступний у своїй нещирості аспект, узаконила, «норматизувала» найжахніші парадокси буття й найпотворніші вияви людських інстинктів.
Твори Марії Матіос цікаві саме своїм філософським наповненням, що змушують замислитися над екзистенційними проблемами долі, людського вибору, відповідальності тощо, які, в ті чи інші періоди набираючи більшої чи меншої гостроти й актуальності, все ж залишаються вічними.
Сучасний читач, що вже хоч поверхово знає історію змагань у Західній Україні та репресії проти всіх, запідозрених у «націоналізмі», одразу звертає увагу на кольори, якими були розшиті фани:
У «Солодкій Дарусі» – «Розумієш собі, що діється? – оповідає Матронці Данилючка. – Як злодіїв забирають. Та румуни наперед би злодія перед людей вивели, та вибили би добре, а потому в тюрму би брали. А Курики ж нічого не крали, лиш вірно їм служили» [6, с. 132]; а ось у «Москалиці» – «Сільські люди, що добре пам’ятали першу війну, тихцем між собою перешіптувались, що начебто ці, теперішні, схожі на тих, давніх, так само, як діти бувають схожі на своїх батьків» [5, с. 13].
Парадоксальною для здорової психіки є й та патологічна ненависть, з якою збиткуються представники нової влади над трупами по-звірячому замордованих юнака і дівчини – бандерівців («Солодка Даруся»). Парадоксальним є спасіння Северини («Москалиця»), де жінка за допомогою «приручених» змій та нехитрих механізмів зі старого годинника уникає арешту. Ця безцільна, як на здоровий глузд, жорстокість, невмотивованість дій «нарваної і нервової» влади створює атмосферу тривоги, непевності, страху, чого, власне, й прагнуть досягнути «другі совіти», що стали господарями краю. І саме в цьому міститься розгадка парадоксу влади, яка прийшла не об’єднати роз’єднані землі, не злучити віками розлучений народ, а підкорити його, прилучити до своїх володінь нову територію.
Однак історичні події – не основний предмет зображення у творах. Мова йде про людську душу – відкриту і заховану від стороннього ока водночас. В одному з численних інтерв’ю Марія Матіос зазначила, що її твори – про окремі людські життя у жорнах історії. Тому проблему відтворення багатогранності людського єства допомагає розкрити характерологічний парадокс (О. Яшина), який тісно переплетений з історичним та філософським.
Особливо гостро парадоксальні хитросплетіння долі переживає жіноча душа. У романі «Солодка Даруся» – це божевільна молода жінка, яка за парадоксальністю подій залишилася сама у цьому ворожому для неї світі. Люди думають, що вона німа, однак Іван Цвичок заперечує: «Вона не німа... Але вона не говорить» [6, с. 62]. Наміри Івана вилікувати Дарусю обумовлені усвідомленням значущості мови. Адже «мова, – як відзначав Огієнко, – має велику вагу... Бо німого, мовляв, попхаєш, куди забажаєш...» [3, с. 15].
Залишившись самотньою у світі людей, Даруся не має жодної підтримки, окрім померлого батька, якого часто відвідує на кладовищі, носить подарунки, з яким ділиться (парадокс – зникає німота!!!) думками і сподіваннями.
У другому розділі твору з’являється не менш дивакуватий Іван Цвичок, теж скупий на слово: «Слабі на голову – то Божі люди» [6, с. 16]. Ці персонажі, будучи вигнанцями соціуму, намагаються врятувати один одного власним коханням. Але в світі, де живуть герої Марії Матіос, закони логіки, закони здорового глузду не діють. Тут, як у свіфтівській країні Ліліпутії, кожен високий порух людської душі викликає лють духовних пігмеїв, наділених владою, а кожне зеренце щастя, що падає в долоню обділеної долею істоти – заздрість позірно благополучних.
У повісті «Москалиця» зображено химерну, самотню, із «незмитим» часом назвиськом москалиці Северину Северин з важкою долею сироти та наймички, якій вдається дожити до наших днів. За своє довге життя Северина не втратила людське обличчя, ставлячись нейтрально як до «ворогів-совєтів», так і до «лісових людей» та односельців, які теж не дуже приязно ставилися до неї. Деякі дослідники зазначають [4; 11], що риса, якою Северина суттєво відрізняється від усіх інших героїнь письменниці, це її відлюдькуватість і байдужість до всього оточуваного, захищаючись від нападів ворожого світу. Відлюдькуватість породжує зближення зі світом природи (ставши мольфаркою, жінка добре знається на травах).
Нормативність у порушенні нормативу – це ще один парадокс у світі парадоксів, який, одначе, сприймається його мешканцями також як норма, що дозволяє усіляким „членам” (райкому) колобкам, комірникам одайним, дільничним міліціонерам, варваркам, параскам, васюткам, штефкам та іншим, часом безіменним персонажам творів відчувати себе високоморальними особами, що мають право втручатися в чуже життя, вершити свій суд над іншими.
Психологічна розвідка «Щоденник страченої» суттєво відрізняється від інших аналізованих уже нами творів, що зумовлене особливостями наявного парадоксу. Роман майстерно виписано у формі жіночого щоденника. В центрі уваги – душевні страждання самотньої жінки, що живе у світі власних спогадів про палке кохання, яке стало сенсом її життя, причиною емоцій та хвилювань.
У творі представлені внутрішні переживання жінки, що шукає щастя та душевної гармонії в любові до чоловіка. Але парадокс полягає в тому, що всеоб’ємлюче кохання до чоловіка стає руйнівним для героїні і вона балансує між життям і смертю, знаходячись на межі божевілля:
«У людей же трапляються цілі трагедії із втратою документів, родичів, майна і т.д. і т.д., а тут якась химерна штуковина – спогад про чоловіка, що прошмигнув діагоналлю крізь життя, немов кульова блискавка, – руйнує, точить із середини, як задавнена хвороба» [7, с. 104]; «Безсилля і відчай знову оволодівали мною. І коли б хто запитав у ті хвилини, чого я хочу найбільше, не вагаючись, відповіла б: умерти. Та вмерти, не побачивши чоловіка, через якого зчинилася вся ця веремія, – було б несправедливо» [7, с. 142].
Головна героїня детально фіксує у своєму нотатнику події власного життя, найпотаємніші бажання і порухи душі, яким, часом, так і не судилося втілитись у життя (хотіла мати «нормальну» сім’ю, дітей – О. В.), можливо через жорстокі реалії життя чи нерозуміння з боку оточуючих людей. У тексті ми не знаходимо прив’язки до відбиття реальних подій, так як і не відчутний у ньому дух часу. Ларису майже не цікавить реальний матеріальний світ, вона більше живе ілюзією, яку сама вибудовує, зосереджуючись на самопізнанні:
«…Я починаю шукати подій для записів.
Ходила весь день містом – і нічого!.. Мені хочеться якихось особливих подій.
...Але у світі нічого, окрім гонки озброєнь, не відбувається» [7, с. 26-27].
Марія Матіос, майстерно виписуючи «видиму мову душі», точно передає вплив різних подій на психічні стани героїні, на процес її становлення та самоідентифікації. Письменниця дуже чітко визначила сферу впливу на своїх персонажів з боку вигаданих нею реалій життя. Через обрану форму щоденника сюжет має вигляд замкненого кола, де минуле стає сьогоденням, а майбутнє впливає на вчорашнє.
Кожен новий запис, що фіксує події нового дня, стає наступним актом «театру абсурду». Невгамовна пристрасть, любов, постійне чекання, невдоволеність існуючим життям – усе це виливається у своєрідну форму божевілля. Тоді апогеєм стає «самострачення пристрастю» до чужого чоловіка, який водночас перетворюється на предмет закоханості, жертву і ката.
Увесь час героїня тікає від одноманітного «запрограмованого життя» [7, с. 68], яке все ж таки наздоганяє її. Парадокс полягає в тому, що сподівання отримати щастя через «володіння» чоловіком так і не приходить. Тому жінці залишається знову чекати, тільки вже не коханого «чужого» чоловіка, а старості й логічного завершення життя. Письменниця надзвичайно витончено порушує проблему бездуховності, байдужості та відчуження, з якою люди часто стикаються в реальному житті. Тому можна зробити висновок, що причина нещасливої долі Лариси не зовнішня, а внутрішня, що кардинально відрізняє її від доль головних героїнь «Солодкої Дарусі» та «Москалиці».
Ті ж, хто з власної волі чи волею долі протиставив себе ортодоксії парадоксального світу, стають вигнанцями суспільства, як Даруся чи Северина, або гинуть, як Матронка та Михайло. Це люди «не від цього світу», носії істинних цінностей, істинних почуттів, що керуються в житті законами природності, правди, «голосом серця», а не нормативами та приписами парадоксального світу, що знаходять у собі силу на бунт проти нього. Лариса ж вигнанцем робить себе сама, та незважаючи на всі життєві перипетії, що трапляються з авторкою щоденника (аборт, «невдале убивство»…), вона все одно не втрачає людського обличчя, залишаючись незлобливою та довірливою.
У кожного з аналізованих героїв цей бунт виражається по своєму: у Матронки – суїцидом, в Івана Цвичка – відмовою від „узаконеного” способу життя і праві казати світові оголену правду, у Дарусі – відходом у позірну німоту і глупоту, у Северини – відмежуванням від соціуму. Та в кожному випадку шлях чистої серцем «природної» людини в парадоксальному світі – це шлях страждання, шлях спокути своїх власних чи чужих гріхів. І в тому, що в усі часи найбільші страждання випадають на долю найкращих, – ще один глобальний і вічний, ще в Євангелії зафіксований, парадокс людського буття.
Література
1. Агеєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. – К.: Факт, 2006. – 432 с.
2. Ганеев Б. Т. Семантика и прагматика парадоксальных высказываний.: автореф. дис.... канд. филол. наук: спец. 10.02.04 «Теория литературы» / Б. Т. Ганеев / Ленинград. гос. пед. ин-т им. А. И. Герцена – Л., 1988. – 16 с.
3. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). Історія української літературної мови / Упоряд., авт. Передмови і коментарів М.С. Тимошик. – 2-ге вид., випр.– К.: Наша культура і наука, 2004. – 436 с.
4. Корчагіна С. Знову сльози: рецензія на «Москалицю» Марії Матіос [Електронний ресурс] / С. Корчагіна. – Режим доступа к журн.: http: // www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/story/2008/11/081130 review_matios_ korchagina_sp.shtml.
5. Матіос М. Москалиця; Мама Маріца – дружина Христофора Колумба / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 64 + 48 с.: іл.
6. Матіос М. Солодка Даруся: [драма на три життя] / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2007. – 188 с.
7. Матіос М. Щоденник страченої: [психологічна розвідка] / Марія Матіос. – Львів: ЛА «Піраміда», 2005. – 192 с.
8. Новий тлумачний словник української мови. 42000 слів: У 4-х томах / Уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. – К.: Аконіт, 1998. – Т.3. – 1998.
9. Семен Г. Я. Лингвистическая природа и функционирование стилистического приема парадокса.: автореф. дис. … канд. филол. наук / Г. Я. Семен. – Одесса, 1986. – 16 с.
10. Словник літературознавчих термінів / За ред. В. М. Лесина, О. С. Пулинця – К.: Радянська школа, 1971. – 486 с.
11. Харчук Р. Б. Сучасна українська проза: постмодерний період: навч. посіб. / Роксана Борисівна Харчук. – К.: ВЦ «Академія», 2008. – 248 с.
12. Хижняк К. В. Конфлікт суспільного та індивідуального у повістях Марії Матіос «Москалиця» та «Мама Маріца – дружина Христофора колумба» / К. В. Хижняк // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. – 2009. – № 846. – Серія: Філологія. – Вип. 56. – 79–82.
13. Шмидт В. Заметки о парадоксе. // Парадоксы русской литературы: сб. статей [под ред. В. Марковича, В. Шмидта.] / В. Шмидт. – СПб.: Инапресс, 2001. – С. 9–16.
14. Яшина Е. А. Типология парадоксов в художественном тексте / Е.А.Яшина.// Знание. Понимание. Умение. – Москва, 2007.– №4.– С.181–186.
Поступила в редакцію 25.03.2015 г.