Экзистенциальные измерения счастливого бытия
Вирич Елена Владимировна,
преподаватель ГЗ «Южноукраинский национальний педагогический университет им. К.Д.Ушинского».
Екзистенційні виміри щасливого буття
Вірич Олена Володимирівна,
викладач ДЗ «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К.Д.Ушинського».
Якщо вдуматися в зміст слів щастя й нещастя, то, не дивлячись на наявність заперечення змісту першого слова другому, можна дійти висновку, що поняття, означені цими словами, не несуть у собі цілком протилежного змісту, особливо, якщо розглядати їх у контексті долі певної конкретної людини чи конкретного персонажа художнього твору.
Принцип бінарної опозиційності всього сущого у Всесвіті (небо – земля, рай – пекло, світло – темрява, радість – смуток і т. ін), очевидно, взагалі виключає можливість пізнання одного із компонентів опозиції без пізнання протилежного її члена, і тому пізнати (чи пережити) стан щастя, не пізнавши нещастя в будь-якому його вигляді (біда, втрата, лихо, горе…) теж, очевидно, неможливо, а це означає, що щастя й нещастя є явищами взаємозалежними і взаємопроникними, бо й нірвана, яку деякі східні філософії трактують як стан найвищого блаженства, є по суті відходом від живого життя – тобто найбільшим нещастям людини – її душевною смертю при збереженні тілесного, фізіологічного існування.
Цей взаємозв’язок і взаємопроникність двох антитетичних понять накидає флер загадковості й невловимості на ту незриму «субстанцію», яка означується словом щастя, робить майже неможливим його дефініцію, хоч із прадавніх часів найсвітліші філософські уми намагалися наповнити це слово чітко визначеним смислом.
Понад те, за великим рахунком, усі філософські пошуки, хоч якої б сфери вони торкалися, є власне складовими однієї глобальної проблеми: як удосконалити світ для щасливого існування людини в ньому і як удосконалити людину, щоб вона зуміла бути щасливою чи, простіше кажучи, це не «перешкоджала світові» бути для неї середовищем щасливого існування.
Ще в грецькій міфології простежується розуміння поняття щастя як стану існування, бажаного для кожної людини, що виступало у вигляді везіння, удачі, які (як і лихо, невезіння, горе) даруються долею, фатумом, котрому противитись не спроможні не тільки звичайні люди, а й царі, й навіть, боги. Боги, при всій своїй могутності, могли лише допомагати своїм земним «улюбленцям» у певних життєвих ситуаціях, але змінити їх долю не могли. Отже, як і у всіх доісторичних спільнотах, роль індивіда у вирішенні власної долі чи долі спільноти зводилась нанівець. З розвитком суспільства роль фатуму починає втрачати своє універсальне значення. Античні філософи, починаючи з Демокріта, ставили щастя в залежності уже не від долі, а від земних умов існування людини й від її внутрішньої суті, при чому зовнішні умови (багатство, суспільний статус) Демокріт уважав допоміжними, супровідними умовами щастя, в той час, як на чільне місце висував внутрішній гармонійний стан людини, підкреслюючи, що головне для позитивного сприйняття (вираз, яким означував мислитель, що ми називаємо щастям) не те, що людина має, а те, що вона відчуває.
Роль людини як суб’єкта творення щастя підкреслювали й інші античні філософи: Сократ, Платон, Арістотель, хоч і значно більшу роль надавали зовнішнім факторам: достатку, тілесній красі та здоров’ю, суспільному статусу.
Якщо у Демокріта головною умовою щастя (задоволення життям) були не зовнішні умови, а внутрішній стан людини, то Сократ і Платон вважали, що відчуття задоволення життям виникає саме із його об’єктивних, зовнішніх умов, тобто воно (задоволення життям) є наслідком володіння певними благами. Ідеаліст Платон, щоправда, пов’язував поняття щастя з виконанням людиною суспільних, громадянських обов’язків і вважав щасливими людьми й тих, хто зумів зректися власних благ заради блага суспільства.
Об’єктивні умови, а не суб’єктивне його сприйняття душею, яка знаходиться в гармонійному стані, вважав базовою основою щастя і учень, а потім опозиціонер Платона – Арістотель, який твердив, що навіть найвищі блага, до яких він відносив ту ж внутрішню гармонію та духовну наповненість життя, не дають повного щастя, якщо людина не є аристократом за походженням, убога або хвора, одинока чи потворна, бо для щастя людині потрібен увесь комплекс благ.
Оскільки майже всі філософи Арістотелевої доби (V с. до н.е.) вже не узалежнювали людське щастя від невблаганного фатуму, а пов’язували його з наявністю в людині тих чи інших якостей, з її діяльністю і вчинками, то висувається й цілий ряд морально-етичних умов до людини як творця власного щастя: доброчесність, активність, розвиток здібностей, знання, справедливість тощо.
«Всі античні філософські школи, – пише польський філософ Володислав Татаркевич, - були єдині в тому, що тільки доброчесна й розумна поведінка може забезпечити щастя. В цьому навіть гедоністи були однієї думки з моралістами. «Не існує приємного життя, - писав гедоніст Епікур, - яке не було б розумним, доброчесним і справедливим, так само, як не може бути розумного, доброчесного, піднесеного і справедливого життя, яке не було б приємним» [2, с.64].
Вже в дискусіях філософів античної доби та доби еллінізму виразно простежується проблема цінностей. Ще не означена конкретно, вона простежується в пошуках «найвищих благ» чи одного, «щонайвищого», якого було б досить для щастя.
Наприкінці античної доби (ІІ-ї її половини) з’являється градація самого поняття щастя. Учень і послідовник Платона Плотін ділить поняття щастя на два: щастя земне, для якого достатньо видимих евдемонічних земних благ; і щастя неземне, яке дарується вищими силами й осягнути яке можна лише трансцендентним шляхом, спрямувавши всі свої чуття і помисли до вищої мудрості, вищого Розуму.
Саме поєднання людини з вищими силами, з божеством і є тим найвищим благом, що забезпечує людині найвище, неземне щастя.
Ідея неземного щастя, дещо подібна до Плотінової, через кілька століть буде втілення у християнстві, з тією різницею, що Плотін неземне щастя розумів як проникнення в ідеальні сфери почуттями і розумом земної людини, а отже вбачав його можливість й у земному житті, не заперечуючи при цьому й земних радостей та утіх як складових щастя земного, так би мовити, «щастя нижчого гатунку», а середньовічне християнство трактувало земне життя як «юдоль спокус і гріха», вбачаючи можливість повного щастя лише в Небесному Царстві, досягнути якого може тільки зреченням усіх земних радостей і втіх, окрім єдиної радості – духовного єднання з Богом у молитві. Звідси йде проповідь суворої аскези, погляд на плоть як на вмістилище гріха, хоч Біблія чітко вказує, що Бог сотворив людину «за своїм образом і подобою», Христос, прийнявши людську плоть, аж ніяк «не осквернився» нею.
Цей дуалізм в розумінні людської сутності докорінно відрізняв християнський світ від античного, де душа і тіло гармонійно поєднувались і де один із благ, комплекс яких забезпечував щасливе буття людини, якраз і була оця гармонія здоров’я краси тілесної зі здоров’ям та красою духовною.
Докорінно відрізняється від поглядів античних мислителів і християнський погляд на роль самої людини в творенні щастя. Якщо античні філософи умовою творення щастя вважали активну діяльність людини, спрямовану на здобуття матеріальних та духовних благ, серед яких важливе місце займало й пізнання світу, розширення та вдосконалення спектру здібностей, набуття знань, то середньовічне християнство найголовнішою умовою здобуття істинного щастя (Царства Небесного) вважало обмеження волюнтаризму, покірність, покладання надій на Промисел Божий, а зі всіх аспектів пізнання допускало лише пізнання Бога, що в цілому ряді випадків обмежувалось догматом, який слід було сприймати на віру, не «мудрствуючи лукаво», бо кожна спроба осмислення догмату чи канону, прийнятого Вселенським Собором, вважалось гріхом, а всяке знання, окрім знання Біблії і Закону Божого – таким, що йде від лукавого. Тих, хто мав надто великі, на думку церкви, «зайві» знання: всіляких відунів, відунок (від слова відати, знати), вчених, філософів типу Абеляра, Бекона та ін., – звинувачували в зв’язках із «нечистою силою», віддавали на суд інквізиції, страчували чи (в кращому випадку) ув’язнювали.
Ще у ХVІІ столітті наш відомий полеміст Іван Вишенський у своїх посланнях з Афону в Україну радив (зокрема й засновнику Острозької академії «княжаті Острозькому») у навчанні обходитись без «поганских хитросплетений и руководств», як то: граматик, риторик, діалектик та інших «коварств», які є «вмістилищем диявола», а «вместо лживое диалектики – з белого в черное перетворяти учение», вчити «богомолебного и праведнословного Часословца», «вместо хитроречивых силогизм и велеречивыя риторики – богоугодно-молебный Псалтырь», а замість філософії – науки, як «мысль разумную пускать по воздуху скитаться» – читати «плачивый и благомудрый Охтаих» (Октоъх), бо Русь постраждає, злакомившись «на поганського красноречивого Аристотеля и на вавилонские страсти музыки» [3].
Щодо мистецтва: музики, народних пісень (зокрема колядок, щедрівок чи купальських), «танців і скоків», народних гулянь на свята, «пирогів і яєць надгробних» на провідній неділі – то тут афонський мудрець категоричний і невмолимий: все це – «мерзкое диаволу веселіє», і тому має бути назавжди викорінене з українського життя.[3].
І мало пройти багато століть, доки під впливом стрімкого суспільного й цивілізованого розвитку, філософських ідей Ренесансу, Просвітництва, декартівського раціоналізму, локківського емпіризму, гегельянства та інших філософських шкіл і течій, в християнське віровчення проникла ідея вільної волі людини у виборі власного щастя та шляхів до нього, змінилося ставлення до пізнання людиною світу, до мистецтва, до краси й, зрештою, до земних утіх та обов’язків людини.
І все ж, попри все, зазначене вище, безцінною заслугою християнського віровчення був той моральний кодекс, що пережив усі суперечності епох і став утіленням основоположних, неперебутніх моральних цінностей, які (в тому чи іншому вигляді) або віддзеркалились у всіх, навіть найатеїстичніших філософських концепціях і стали есенцією людської моралі: «возлюби ближнього, як самого себе», «шануй батька і матір», «не убий», «не укради», «не будь розпусним», «не заздри», «не давай свідчень неправдивих», «не твори собі кумирів».
Слід зауважити, що філософія щастя від перших часів осмислення була невіддільною від морально-етичних проблем. В українській філософській думці проблему людського щастя з мораллю та етикою людського життя найтісніше поєднав Григорій Савович Сковорода, у вченні якого багато дослідників (Н. Михайловська, Г. Могильницька та ряд інших) вбачають спорідненість із провідними пунктами європейського екзистенціалізму ХХ ст. у його християнському варіанті.
Досить часто доводиться зустрічатися з думкою щодо відсутності стрункої системи у вченні українського філософа, а проте саме його вчення про щастя якраз вкладається в чітку систему, розгляд якої й дозволяє побачити певну спорідненість сковородинської концепції щастя з концептуальними пунктами філософії європейських екзистенціалістів.
В коротку містку схему вкладає сковородинську філософію щастя Г.Могильницька. Втеча від світу, внаслідок усвідомлення його недосконалості, абсурдності: «Города славны, высоки на море печалей пхнут. Ворота красны, широки в неволю горьку ведут…» [1]. Таке усвідомлення може з’явитися лише при «кризовій ситуації» - зіткненні з абсурдністю світу. Наслідок кризи – осмислення своєї сутності («пізнай себе»), вибір цінностей як «вибір себе», пізнаного. А далі – живи відповідно до цього вибору, до своєї пізнаної природи, відповідно до пізнаних тобою власних потягів, уподобань і здібностей, бо «внутрішня», «сердечна» людина – це втілення Бога – любові, милосердя, добра, краси, вільної повної самореалізації за принципом «нерівної рівності».
Це та, природою закладена Божа сутність у людині, слідувати за якою, жити в згоді з якою і є істинним щастям: «И нет радисний, чем жить по натури» [1]. Для деталізації й конкретизації цієї схеми в творчості Г.Сковороди можна знайти безліч прикладів.
Отже, на думку українського філософа, щастя людини – в ній самій, в її «богоподібності». Слід лише впізнати в собі цю природню богоподібну сутність і саме нею визначити свій життєвий шлях, який і є щастям.
Література
1. Могильницька Г. Українські предтечі європейського екзистенціалізму / Г. Могильницька // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2006. – № 1. – С. 108–115.
2. Татаркевич В. О счастье и совершенстве человека / Владислав Татаркевич – М., 1981. – 368 с.
3. Франко І. Іван Вишенський та його твори. — Львів, 1895.
4. Чижевський Д. Філософія Г.С. Сковороди / Дмитро Чижевський. – Х., 2003. – 430 с.
Поступила в редакцию 29.05.2018 г.